Oдин чоловік постійно бідкався та дорікав Богові, що ходить босий, але лише до того дня, коли побачив людину без ніг.

Часто порівнюю себе з отим чоловіком із стародавньої притчі… Завжди мені чогось не хватає в житті, завжди хотілося б більшого, аніж дається. Постійні якісь скарги, невдоволення то на життя, то на здоров’я, то на соціальне становище.

Але варто лише подумати про те що ми маємо, можливо у інших немає і половини того й ніколи не буде. З впевненістю можна сказати, що в кожного в житті можна знайти щось добре, позитивне, те, чого не помічаєш і те, що може зробити людину щасливою.

Погляну на стареньку бабцю, яка опираючись на дерев’ну тростину прямує тротуаром, маленькими кроками ступаючи на дорозі, яка дивиться на людей своїми добрими очима, а у відповідь бачить лише байдужі погляди перехожих, які всі кудись поспішають. А потім ця бабуся повертається у свою домівку, де її чекає чоловік, з яким вони разом вже багато років. Любов. Справжня, людська, вічна…

Погляну на молоду жінку, в якої помер чоловік, яка біжить з однієї роботи на іншу, а вдома її чекає ще двоє дітей, яких треба нагодувати, зробити з ними уроки, погратися і положити спати. І вона ввечері, втомлена, зробивши всю роботу, засинає із сльозами на очах. А ранком прокидається для нового життя заради своїх діток. Для найдорожчого, що є в неї  і знову йде, щоб забезпечити їм хороше майбутнє. Любов. Материнська.

Погляну на чоловіка, якому ампутували ногу, який не може бігти назустріч вітру, не може підняти свою дружину і віднести її на край світу, але в нього чудова сім’я, гарненька донечка, добрі батьки, які їм допомагають. Підтримка.

Погляну на дитину, яка народилась хворою, в свої шість років, вона не вміє і не може говорити, багато всього не розуміє… Але стільки ніжності, доброти і щирості, я напевне не бачила в очах жодних людей, з якими стикалася у своєму житті. Очі не обманюють. Вона усміхається. Вона дарує… Щирість…

Погляну на дідуся, свого, рідного. Такої терплячої, наполегливої та водночас доброї людини я не зустрічала. Він переніс багато хвороб, безліч (!) операцій, терпів. Він не розмовляв, не бачив на одне око, не чув на одне вухо і помер. Але він нас любив, а ще він просто любив цей світ і те, що в ньому. Він був щасливий. Я пам’ятаю його усмішку. Доброзичливість.

Погляну на жінку. Її покинув чоловік, в неї хворий син. Але вона вірить. Вона довіряє і молиться. Цим все сказано – віра.

Погляну на хлопчика, який просить в батьків, щоб купили йому щось смачне в магазині, а батьки не можуть пояснити дитині, що немає грошей, все-таки купують йому маленьку шоколадку і той із сяючими оченятами виходить. Радість.

Не цінуємо того, що маємо.

Погляну на жінку, яка дістає з кишені зім’яті купюри, декілька гривень, і купує собі найдешевше взуття, щоб тільки переходити літо, тому що вже все порвалось, і, коли їй не вистачає кілька гривень, продавець, поглянувши на неї, дає їй дешевше. Очі повні сліз і вдячності. Взаємопідтримка.

Погляну на чоловіка, який сам виховує донечку. Заплітає їй косички і збирає до школи. Зустрічає з уроків і готує їсти. Батьківська любов. Турбота.

Погляну на хворих людей, погляну на людей похилого віку, убогих, людей слабких, самотніх… Сльози.

Я не маю на що жалітися. В мене все прекрасно, життя чудове! Хотіла б подарувати частинку щастя кожному!

Думаю кожен може знайти в своєму житті стільки позитивного, скільки сам захоче і зробити щасливим себе та оточуючих.

Ми маємо те, що нам дається.
Ми маємо те, що нам належить.
Нам не дається більше, ніж ми можемо мати і менше, аніж заслужили.
Потрібно просто тихенько подякувати Богу за життя.

 
Боднар Ліля